Новини

Історія адміністратора Яни, яка працювала у сервісному центрі МВС міста Бахмут, — це не лише про професію. Це історія про втрату, біль і внутрішню силу, що народжується там, де, здається, вже нічого не лишилося. Війна змінила кожного з нас. І за кожною особистою історією стоїть досвід усього суспільства, яке навчилося витримувати більше, ніж здавалося можливим, адаптуватися до нової реальності та зберігати стійкість навіть у найтемніші часи. Яна втратила не лише дім. Вона втратила найдорожче — маму. «Я втратила найдорожче, що мала — мою маму. 17 жовтня 2022 року під час штурму росіянами мого рідного Бахмута мама потрапила під артилерійський обстріл. Вона померла на руках мого батька, який намагався сховати її від снарядів. Поранення були несумісні з життям…» — згадує Яна. Цей біль залишається з нею щодня. Минув час, але відчуття втрати не зникає. [metaslider id="37974"]   Бахмут став символом незламності. Та за цією незламністю — особисті трагедії. Після втрати Яні довелося вчитися жити заново: без дому, без мами, без звичного світу. І водночас залишатися опорою для свого сина. Згодом у родині сталася подія, яку сприйняли як знак продовження життя. У брата, який десять років не мав дітей, народилася донька — у день ангела Римми, саме так звали маму. Дівчинка дуже схожа на бабусю. Це не зменшує болю втрати. Але дає відчуття, що любов нікуди не зникає — вона продовжується у рисах обличчя, у погляді, в усмішці маленької дитини. «Коли я дивлюся на племінницю, мені здається, що мама поруч. Наче вона повернулася, щоб нагадати: життя триває. І заради цього потрібно бути сильними», — говорить Яна. Сьогодні вона працює у регіональному сервісному центрі МВС у Донецькій, Луганській областях, АР Крим та місті Севастополі. За її спокійною усмішкою — глибокий біль і роки внутрішньої боротьби. Але саме так формується нова сила.   Війна змінила її світогляд. Яна почала більше цінувати кожен день і кожну розмову з близькими. Вона волонтерить, допомагає переселенцям, долучається до зборів необхідних речей. Регулярно здає кров, адже переконана: навіть одна донація може врятувати чиєсь життя. Для неї це не просто громадянська позиція — це спосіб перетворити біль на дію, а втрату — на підтримку інших. За роки війни вона зрозуміла головне: потрібно берегти родину і цінувати рідних щодня, адже це найдорожче, що має людина. Сьогодні її історія — не лише про втрату. Вона про пам’ять, яка живе. Про родину, що стала ще міцнішою. Про віру в те, що після найстрашніших випробувань обов’язково народжується нове життя. Бо війна забирає. Але вона не здатна забрати любов.

Отримання посвідчення водія — важливий етап у житті кожного молодого громадянина. Хтось відкладає його «на потім», а хтось діє одразу. Антон обрав другий шлях. Він цього дуже чекав. Його історія — про мотивацію, правильні пріоритети та наполегливий рух до мети. Щойно йому виповнилося 18 років і з’явилася можливість записатися до сервісного центру МВС, він одразу скористався нею. До іспиту хлопець готувався самостійно. Після самопідготовки записався на складання теоретичного іспиту в сервісному центрі МВС Донеччини. Уже на дванадцятий день після повноліття прийшов на першу спробу. Цього разу результат був негативним — але це його не зупинило. Антон ще ретельніше опрацював матеріал і за десять днів знову прийшов на іспит. І цього разу — 20 із 20! Іспит складено. Нагадуємо: після самопідготовки для складання теоретичного іспиту необхідно: здійснити попередній електронний запис; підготувати паспорт громадянина України з відміткою про місце реєстрації або ID-картку разом із витягом про місце проживання; надати реєстраційний номер облікової картки платника податків; мати чинну медичну довідку щодо придатності до керування транспортними засобами відповідної категорії. Теоретичний іспит складається у сервісному центрі МВС у форматі тестування: 20 запитань за 20 хвилин. Допускається не більше двох помилок. [metaslider id="37996"] Історія Антона — ще одне підтвердження: якщо маєш мету і наполегливо до неї йдеш, результат обов’язково буде. Теж хочеш отримати посвідчення водія, - читай на сайті: Як отримати посвідчення водія вперше.  Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

Громадяни пільгових категорій мають можливість на пріоритетне обслуговування у сервісних центрах МВС. Це означає, що вони можуть записатись та бути прийнятими першими на найближчий доступний час. Проте, пріоритетний виклик не передбачає пільги на отримання послуг. Що це означає – пояснюємо. Відвідувачі, які здійснили пріоритетний запис, отримують послуги на загальних підставах. Тобто пріоритетний виклик стосується лише порядку обслуговування, а не умов та алгоритму надання послуг. Це означає, що громадяни пільгових категорій оплачують за обрану послугу у повній вартості без знижок чи спеціальних тарифів. Вартість послуг у ТСЦ МВС розміщена на офіційному вебсайті, ознайомитись з ними можна за посиланням. Звертаємо увагу, що пріоритет на виклик до адміністратора надається лише під час реєстрації в Е-записі через термінал, що розміщений в сервісному центрі МВС. До пільгових категорій належать: люди, середних них і діти з інвалідністю, та їх супроводжуючі (не більш як одна особа); члени сім’ї загиблих (померлих) Захисників та Захисниць України; діючі військовослужбовці (у період воєнного стану). Нагадуємо, що під час реєстрації в Е-запис обов’язково вносяться дані про документ, який підтверджує відповідний статус клієнта. Оригінал такого документа є обов’язковим для пред’явлення адміністратору. Нумерація записів на пріоритетне обслуговування для пільгових категорій, що здійснюються через термінал, починаються з №1 та далі у послідовності. Громадяни пільгових категорій викликаються до першого вільного адміністратора, який надає саме ту послугу, за якою громадяни звернулися. У зв’язку з чим нумерація виклику може порушуватися. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

Війна змінює людину. Ці зміни завжди помітні, вони глибокі й незворотні. Інформаційна кампанія МВС «Інші ми» – про внутрішню дорослість, про прийняття власних змін і про силу, що народжується з особистого досвіду. Через історії наших працівників сервісних центрів МВС з різних регіонів ми показуємо спільну трансформацію – шлях до «інших нас». Хмельниччина. Війна змінила життя: історія Станіслава Буткова Станіслав Бутков, 23 роки, родом із Луганської області – регіону, який одним із перших відчув на собі війну. Його юність припала на часи, коли поняття «безпека» і «державний кордон» перестали бути абстрактними словами з підручників і стали межею, що визначає долі людей. Саме тоді сформувалося його усвідомлене рішення – стати тим, хто стоїть на захисті країни. У 2019 році він вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. З його слів це був усвідомлений та самостійний вибір професії. [metaslider id="37915"] У 2022 році Станіслав був курсантом четвертого курсу. Повномасштабне вторгнення змінило звичний перебіг навчання. Через воєнний стан випуск відбувся достроково – країна потребувала підготовлених офіцерів негайно. Так учорашні курсанти швидше, ніж планували, перейшли від теорії до практики. Замість урочистостей – бойові завдання, замість спокійного завершення навчання – дії в умовах небезпеки. Це був перехід без паузи, без «потім» – одразу в реальність, де відповідальність вимірюється не оцінками, а безпекою людей і держави. Службу Станіслав ніс у складі Луганського прикордонного загону. Основним районом виконання завдань був напрямок Білогорівки – так звані «Серебрянські ліси», одна з найгарячіших ділянок фронту. [metaslider id="37921"] «Кожен крок на фронті був небезпечним і відповідальним. Моє завдання того дня – провести побратимів на нові позиції. Я розумів: від моїх рішень залежить їхня безпека. На війні не буває другорядних рішень – кожен рух має вагу», – згадує він. Саме під час виконання завдання і сталося непередбачуване. Квітневого ранку спрацювала протипіхотна міна, замаскована під зрубленим деревом. Вибух застав зненацька. Станіслав отримав серйозне поранення. У такі моменти все змінюється за секунди: той, хто веде, сам потребує порятунку. На щастя, неподалік перебували бійці Азову, які разом із побратимами оперативно евакуювали його та надали першу допомогу. «Біль, страх… і одночасно руки побратимів, що тримали мене. Це було неймовірне відчуття підтримки. Саме тоді зрозумів, що справжня сила – у команді», – говорить він. Наступні місяці стали для нього окремим фронтом – тихим, але не менш виснажливим. Реабілітація вимагала щоденної роботи над собою: через біль, через розчарування, через страх невідомості. Потрібно було заново вчитися довіряти власному тілу, приймати зміни й не дозволяти відчаю взяти гору. Були дні, коли навіть невеликий прогрес здавався перемогою, і були моменти, коли здавалося, що шлях занадто довгий. Але підтримка рідних, побратимів і лікарів допомогла втриматися. Саме тоді Станіслав усвідомив: сила – не лише в тому, щоб стояти на передовій, а й у здатності піднятися після удару, прийняти нову реальність і знайти в ній своє продовження служби. Військова служба залишалася частиною ідентичності, але формат цієї служби мав змінитися. Станіслав поступово вчився жити в іншому темпі – без щоденного фронтового напруження, проте з тим самим внутрішнім відчуттям обов’язку. Він багато думав про те, де його досвід, дисципліна та відповідальність можуть бути справді корисними. Важливо було не просто знайти роботу, а знайти місце, де його навички матимуть розвиток – вже в мирному середовищі, серед людей, яким чіткість у рішеннях. Саме в цей період визрівало розуміння: фронт може змінитися, але принцип роботи – залишається. Саме тоді у ветеранському просторі він дізнався про можливість працювати у сервісному центрі МВС. Про цю вакансію йому розповіли під час спілкування з представниками, які підтримують військових після поранень. Спершу це здавалося зовсім іншим світом – без зброї, без окопів, без постійної загрози. Але водночас він побачив у цій роботі: відповідальність, порядок, підтримка людей у важливі для них моменти. «Спочатку це здавалося непросто, – ділиться він.  Але я зрозумів: робити процеси зрозумілими й прозорими  – це теж служба». Сьогодні Станіслав працює адміністратором в хмельницькому сервісному центрі МВС, організовує роботу, підтримує колег і відвідувачів. «Кожна людина, яка приходить за послугою, важлива. Тут, як і на фронті, потрібні увага та відповідальність. Я відчуваю, що моя служба триває й у мирному житті», – додає він. Колеги бачать у ньому приклад: «Він з одного боку відповідальний та дисциплінований, а з іншого терплячий та розуміє відвідувачів з пів слова.»,  – кажуть вони. [metaslider id="37929"] Історія Станіслава Буткова – про силу духу, про людей, які підтримують одне одного, і про те, що служба державі триває, навіть коли фронт уже не перед очима. Ми стали іншими й прийняли свої зміни. Це про дорослість і усвідомлення. Пропонуємо далі історії наших працівників з різних регіонів України. Дніпропетровщина. Війна, що змінила нас: історія трансформації Михайла [metaslider id="37938"] Рівненщина. Інші ми: історія адміністраторки Олени, яка стала на захист країни [metaslider id="37950"] Полтавщина. Від сервісного центру МВС – до підрозділу ППО: історія учасника кампанії «Інші ми» [metaslider id="37963"] Історії учасників кампанії «Інші ми» демонструють, як війна формує нове відчуття себе та спільної відповідальності за майбутнє країни. Ми залишаємося собою, водночас змінюючись разом із часом і викликами, які доводиться долати. Ми всі пережили ці роки разом. Але кожен – по-своєму. Кожна історія – частина великої спільної трансформації. Ми досі є собою. Але ми вже інші. Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство. #інші_ми    

Українці дедалі частіше обирають цифровий формат отримання послуг. Показовий результат – опрацьовано вже 400 тисяч заявок на обмін посвідчень водія, поданих через застосунок «Дія» і доставлених власникам Укрпоштою. Це приклад того, як державні послуги стають зручними й доступними: оформити заявку можна у кілька кліків – з дому, з роботи чи навіть у дорозі. Водночас кожне звернення в електронному форматі опрацьовують фахівці сервісних центрів МВС. Тобто за цифровим сервісом стоїть реальна команда, яка відповідає за правильність та якість надання послуги. Нагадуємо, обмін посвідчення водія необхідний у разі: закінчення строку дії документа; пошкодження бланка або нечитабельності написів; зміни персональних даних (прізвища, імені, по батькові, статі); бажання власника отримати сучасний зразок посвідчення. Відновлення потрібне, якщо водійський документ втрачено, знищено або викрадено. На період воєнного стану медична довідка для обміну чи відновлення посвідчення водія не є обов’язковою. Також графа щодо групи крові може залишатися незаповненою – це не впливає на чинність документа.Через це під час оформлення послуги в «Дії» не подається медична довідка про придатність до керування транспортними засобами. Щоб подати заяву в застосунку «Дія», потрібно: у розділі «Водієві» обрати «Заміна посвідчення водія» або скористатися відповідною функцією в цифровому документі; зазначити причину заміни; обрати формат посвідчення – електронне або пластик + електронне; визначити спосіб доставки: у будь-якому ТСЦ МВС, у відділенні Укрпошти чи кур’єром на вказану адресу; перевірити контактні дані; підписати заяву та сплатити послугу. Спостерігаємо стійку тенденцію: громадяни впевнено обирають цифрові рішення. Наше завдання – забезпечити однаково високий рівень сервісу як онлайн, так і під час особистого звернення в сервісні центри МВС. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

У кандидатів у водії нерідко виникає запитання: чи залежать вибір питань теоретичного іспиту від пори року? Наприклад, чи з’являються взимку завдання про керування на слизькій дорозі, а влітку — про особливості руху в спеку? Відповідь — ні. Теоретичний іспит не має сезонної прив’язки. Система формування екзаменаційних білетів працює за єдиним принципом упродовж усього року. Незалежно від того, коли саме кандидат складає іспит — взимку, навесні, влітку чи восени — перелік запитань визначається автоматично з усього банку тестових завдань без урахування погодних чи сезонних умов. Як проходить теоретичний іспит Теоретичний іспит для отримання права керування транспортними засобами має чітко визначений формат: 20 тестових запитань; 20 хвилин на проходження; питання обираються випадковим чином із загальної бази; усі кандидати перебувають у рівних умовах, незалежно від дати складання. Чому немає «зимових» чи «літніх» питань База тестових завдань охоплює весь комплекс знань, необхідних для безпечної участі в дорожньому русі за різних умов — зокрема й сезонних. Однак система не відбирає питання за принципом актуальності до конкретної погоди чи пори року. Такий підхід забезпечує: об’єктивність оцінювання знань; єдині стандарти складання іспиту; перевірку комплексної підготовки водія, а не ситуативних знань. Що це означає для кандидатів Готуючись до теоретичного іспиту, варто опрацьовувати всі теми правил дорожнього руху без винятку — незалежно від того, коли заплановано складання. Питання можуть стосуватися різних дорожніх умов, але вони не «прив’язані» до календаря. Таким чином, теоретичний іспит — це перевірка системних знань майбутнього водія, а не тест на сезонну обізнаність. З переліком запитань та відповідями до них для підготовки до теоретичного іспиту можна ознайомитися на офіційному сайті Головний сервісний центр МВС. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

4388 днів від початку російської агресії, 1462 дні повномасштабного вторгнення – це не лише відлік часу. Це історія спільної трансформації й шлях до «інших нас». За роки війни ми подорослішали, прийняли власні зміни й навчилися знаходити силу в особистих переживаннях. Кожна історія – унікальна, але разом вони формують цілісну картину національної трансформації. Історії працівників сервісних центрів МВС з різних регіонів – про внутрішні зміни, які не завжди видно зовні, але які назавжди залишаються всередині. Київщина. Буча. Як окупація змінила колектив сервісного центру МВС Одного разу, коли зірки, які палають над Донбасом, стануть свідками закінчення війни, ми в тиші пригадаємо міста, які змінили країну. І події, що змінили людей. Сьогодні, у річницю повномасштабного вторгнення, ми наважуємося згадати й поділитися тим, що зазвичай лишається всередині. Ми згадуємо відчуття. Тишу. Страх. Втрати. І ту внутрішню зміну, яка сталася з кожним. Історія бучанського колективу сервісного центру МВС розпочалася наприкінці 2015 року – коли просторі та сучасні центри прийшли на заміну тодішнім МРЕВ. Відтоді невеликий, проте дружній колектив центру, щодня з посмішками зустрічав відвідувачів, надавав послуги та не залишав жодного питання без відповіді. Але. На початку страшного 2022-го наш колектив сервісного центру МВС у Бучі пережив окупацію. Це були занадто довгі місяці в окупації. Хтось залишався без зв’язку з рідними й жив у постійному очікуванні короткого повідомлення «ми живі». Хтось чув постріли так близько, що ті звуки ще довго поверталися у пам’яті навіть після звільнення міста. У когось в домі оселилися окупанти, хтось – втратив житло. А хтось, попри страх, допомагав іншим – волонтерив, підтримував студентів, котрі не встигли виїхати з гуртожитку, шукав ліки й продукти для сусідів. Це був час, коли тиша ставала гучнішою за вибухи, а невідомість стискала груди сильніше за холод. Час, у якому кожен проживав свій внутрішній злам. «Війна раптово заполонила пронизливе холодне повітря того страшного 2022-го. А чобіт окупанта занадто швидко увійшов до осель мирних українців, і практично всі наші працівники опинилися в окупації. Згодом, комусь вдалось евакуюватися, хтось – перебував тут до останнього. Кожного дня, попри все, зранку та ввечері я телефонував працівникам – важливо було почути голос на тому кінці слухавки. Знаєш, в мене тоді такий листок був…я ставив позначки хто взяв слухавку, а хто – ні. І щораз, коли в слухавці була тиша я подумки себе переконував: це просто поганий зв’язок, вони просто в укритті тому не відповідають…завтра обов’язково я почую: “добрий день, Григоровичу. Ми живі”. І так і було! Вірити до останнього, попри все – це те, що мені закарбувала війна», – пригадує у розмові начальник сервісного центру МВС № 3247 Олександр Намоченко. У ті дні й справді підвали ставали укриттями. Колеги згадують, як носили туди ковдри, воду, документи, як слухали новини з переривчастим зв’язком і вчилися розрізняти «вихід» і «приліт» лише за звуком. «Ми сиділи в укритті годинами. Було холодно, темно та страшно. Але найважче – невідомість. Коли над тобою гуркоче, ти раптом дуже чітко розумієш цінність простих речей: світла, тепла, голосу мами в телефоні. Ця війна навчила мене не відкладати життя на потім. Цінувати людей поруч і говорити важливе одразу», – ділиться спогадами адміністратор Ольга. Інший наш колега – Володимир – тривалий час залишався в університеті разом зі студентами, які не встигли евакуюватися. Під час бомбардувань він, разом зі своєю дружиною та викладачами ВНЗ, був поруч із ними – допомагав організувати побут у сховищі, підтримував, коли паніка накривала хвилею а вибухи ставали нестерпними. «Там були зовсім юні хлопці й дівчата. Вони дивилися на мене і чекали спокою в моїх очах. Я не мав права на розгубленість. Війна змінила мене тим, що я навчився бути опорою навіть тоді, коли самому страшно. Ти просто робиш те, що маєш робити – для інших», – говорить він. Дехто з колег повернувся до зруйнованих будинків. Розбиті вікна, понівечені стіни, сліди від снарядів – замість звичного домашнього затишку. «Я довго не могла зробити крок. Здавалося, що це не мій дім, а декорація до чужої біди. Війна змінила мене тим, що я більше не прив’язуюся до речей. Дім – це не стіни. Дім – це ті, хто живі», – тихо каже колега. А от у будинку одного з наших працівників певний час жили окупанти. Варили їжу на його кухні, спали в його ліжку, ходили у взутті по килимах. Стіни, на яких висіли сімейні фото, були обмальовані й подряпані. Речі – перевернуті, розкидані, зламані. Те, що роками створювалося як простір любові й безпеки, було спотворене чужою присутністю. «Коли я повернувся, я довго стояв на порозі. У хаті було тихо, але ця тиша була чужою. Вони залишили після себе бруд, написи на стінах, зіпсовані речі. І відчуття, ніби хтось без дозволу вліз не просто в дім – у саме серце. Це ненормально. Так не має бути в цивілізованому світі. Але ця війна навчила мене одного: дім можна відбудувати. Речі – купити знову. А гідність і пам’ять про те, хто ти є, – знищити неможливо», – говорить Олег. Є й історія колеги, який узяв до рук зброю. Ще вчора – звичайна робота, звичний ритм, плани на весну. А потім – рішення, яке не обирають серцем, але приймають совістю. Коли стало зрозуміло, що місто потрібно захищати, він став поруч із тими, хто боронив Бучу від загарбників. «Я довго не міг повірити, що це відбувається з нами. Що це не кадри з фільму, а моя вулиця, моє місто. Але коли війна приходить у твій дім – ти або ховаєшся, або стаєш на захист. Війна змінила мене тим, що прибрала всі сумніви. Залишила тільки відповідальність», – говорить Микола. [metaslider id="37876"] Вулиці, якими колись ходили до магазину чи на роботу, перетворилися на лінію спротиву. Розбита техніка, чорний дим, тиша після бою – тиша, яка більше не була мирною. Він каже, що саме там остаточно зникла наївна віра, що «якось мине». «Коли бачиш спалені машини й понівечені будинки, розумієш: це не просто війна десь. Це війна за кожен метр твого дому. Вона змінила мене тим, що я перестав сприймати свободу як щось гарантоване. Її треба виборювати і втримати», – додає він. Побут під час окупації був простим і жорстким. Готували їжу просто неба, ділили між собою останнє. Вчилися жити в постійній напрузі, де кожна хвилина могла змінити все. «Ти сидиш із металевою мискою в руках, їси гарячу кашу й раптом думаєш – яке це щастя, що вона взагалі є. Війна змінила нас тим, що навчила цінувати елементарне. Теплу їжу. Тихий вечір. Можливість просто бути живим», – пригадують колеги. А найсильнішим став момент повернення. Обійми родини – міцні, довгі, мовчазні. У цих обіймах було більше слів, ніж у будь-якій розмові. «Коли я побачив своїх, у мене підкосилися ноги. Я обіймав їх і розумів: усе, що я робив, було заради цього. Війна змінила мене тим, що я більше не відкладаю любов на потім. Я знаю, наскільки крихким є завтра», – насамкінець додав Микола. Коли Бучу звільнили, місто виглядало інакше. Зранене. Спустошене. Але живе. Самому приміщенню сервісного центру МВС №3247 відносно «пощастило» – у той час, як сусідня будівля згоріла вщент, нам вдалося відбутися лише розбитими вікнами та пошкодженнями від уламків. А саме повернення до роботи наших колег не було «звичайним відкриттям після перерви». Поступово відновлювали процеси, налагоджували зв’язок, приймали перших відвідувачів. У кожного – своя історія. Хтось втрачав авто, хтось документи, хтось – дім. І в кожному погляді читалося більше, ніж просто запит на послугу. У ці моменти сервіс став чимось більшим, ніж адміністративна дія. Він став точкою опори. Знаком того, що держава тут. Що життя триває. Що навіть після найтемніших сторінок можна почати відновлення. «Ми почали говорити тихіше й уважніше слухати. Стали обережнішими у словах і значно чутливішими до болю інших. Дивлячись в очі відвідувачам, ми розуміємо, що за стриманістю може ховатися пережите, за різкістю – втома, а за мовчанням – втрати, про які не кожен готовий сказати вголос», – говорить начальник центру Олександр Намоченко. Окупація змінила кожного. Додала сивини, навчила цінувати тишу без вибухів, прості ранки, можливість планувати час. Але водночас зміцнила відчуття спільності. Колектив став не просто командою – а спільнотою людей, які пройшли через одне з найважчих випробувань разом. Сьогодні сервісний центр МВС у Бучі працює як і колись. Приймає громадян, надає адміністративні послуги, допомагає відновлювати документи, складати іспити, реєструвати транспорт. Ззовні – звична робота. Усередині – досвід, який неможливо забути. Війна змінює людину зсередини. Ці зміни не завжди помітні зовні, але вони глибокі й незворотні. Далі – історії наших працівників з різних регіонів України. Полтавщина. Життя після обстрілів: шлях внутрішньої трансформації адміністратора ТСЦ МВС [metaslider id="37883"] Одещина. «Ми досі є собою, але ми вже інші»: історія Ярослава Вернигори як частина трансформації [metaslider id="37892"] Буковина. Кельменці. Історія вільної людини, ветерана війни й адміністратора сервісних центрів МВС Буковини [metaslider id="37903"] Війна змінила нас усіх. Дехто пройшов надскладний шлях трансформації. Кожна історія – спільний досвід, що доводить незламність, силу духу, стійкість та українську міць. Війна змінила нас зсередини. Ми прийняли ці зміни. Ми не зламалися – ми адаптувалися. Ми досі є собою. Але ми вже інші. Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство. #інші_ми

У різних регіонах України адміністратори територіальних сервісних центрів МВС удосконалювали свої знання та вміння, ставши активними учасниками тематичних тренінгів і семінарів, присвячених етичному спілкуванню з військовослужбовцями, ветеранами, їхніми родинами та людьми з інвалідністю. Мета навчання – підвищити якість обслуговування та розширити безбар’єрний, чутливий і професійний підхід до кожного відвідувача. Хмельницька область Щодня у Кам’янець-Подільському та Дунаївського ТСЦ МВС отримують послуги військовослужбовці, ветерани та їхні родини. Кожне звернення має свій досвід і свою історію, часто – непросту й емоційно складну. Саме тому адміністратори центрів пройшли спеціальний тренінг з етики спілкування з військовими, ветеранами та їхніми родинами. «Для нас важливо, щоб кожен клієнт відчував увагу та повагу, – говорить Володимир Заболотний, начальник Кам’янець-Подільського сервісного центру МВС. – Ми не просто надаємо послуги – ми будуємо довіру. Тренінг вдосконалив наші знання з комунікації, як говорити, слухати та підтримувати, особливо тих, хто повернувся з фронту та проходить адаптацію до мирного життя». Це особливо актуально для роботи з громадянами, які навчаються у «Безбар’єрній автошколі» в Кам’янці-Подільському – це різні категорії людей, зокрема й з інвалідністю. Під час тренінгу команда розбирала практичні кейси, обговорювала етичні норми, власні межі та способи комунікації без стереотипів. [metaslider id="37833"] Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська області Адміністратори ТСЦ МВС Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей взяли участь у семінарі «Безбар’єрна комунікація: спочатку людина та її гідність». Навчання провели представники Патрульної поліції Львівської області. Працівники львівських підрозділів сервісних центрів МВС долучилися до заходу офлайн, а колеги з інших областей – у форматі онлайн. Під час семінару обговорили практичні аспекти комунікації з людьми з інвалідністю: після ампутацій, з порушеннями опорно-рухового апарату, слуху чи мовлення, а також з тими, хто пересувається на кріслі колісному. Окрему увагу приділили етиці взаємодії з військовослужбовцями та ветеранами. Учасники розглянули принципи безбар’єрної мови, правило «спочатку людина», типові помилки, яких варто уникати під час надання адміністративних послуг, а також алгоритми коректної та спокійної комунікації в складних ситуаціях. У фокусі навчання – дотримання етичних стандартів МВС, повага до гідності кожного відвідувача, чіткість пояснень і створення безпечного та доступного середовища обслуговування для всіх громадян. [metaslider id="37851"] Проведення подібних заходів є важливою складовою підвищення якості сервісу та розвитку безбар’єрного простору в системі надання адміністративних послуг. Адже якісний сервіс – це не лише швидкість і точність, а передусім людяність, розуміння та довіра. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

Автомобілі, ввезені в Україну як гуманітарна допомога, можуть бути передані військовослужбовцю. Однак така передача має відбуватися з дотриманням визначеної законом процедури та за участю отримувача гуманітарної допомоги. Часто трапляється ситуація, коли, наприклад, благодійний фонд ввозить транспортний засіб як гуманітарну допомогу та передає його військовому для виконання службових завдань. Згодом виникає потреба передати цей автомобіль іншому військовослужбовцю. Відповідно до статті 3 Закону України «Про гуманітарну допомогу», отримувачі гуманітарної допомоги мають право здійснювати розподіл або перерозподіл цієї гуманітарної допомоги між набувачами гуманітарної допомоги з дотриманням її цільового призначення без додаткового погодження з донором. Тобто, отримувач гуманітарної допомоги має право здійснити перерозподіл транспортного засобу, ввезеного як гуманітарна допомога, зокрема змінити набувача. Наприклад, якщо транспортний засіб ввезений як гуманітарна допомога та обліковується за конкретним військовослужбовцем, його можливо передати іншому військовому тоді, коли в акті приймання-передачі не визначено інших військових як набувачів. У такому випадку отримувач гуманітарної допомоги складає документ про перерозподіл транспортного засобу та оформлює новий акт приймання-передачі новому військовому набувачу. Після цього військовослужбовець звертається до сервісного центру МВС для тимчасової державної реєстрації транспортного засобу на своє ім’я на підставі: заяви військовослужбовця – набувача транспортного засобу; документа, що посвідчує особу військовослужбовця (паспорт і реєстраційний номер облікової картки платника податків); документа, що підтверджує проходження військової служби набувачем (довідка з військової частини); акта приймання-передачі транспортного засобу, що є гуманітарною допомогою (згідно з додатком до постанови КМУ № 584 від 10.05.2022); електронної декларації про перелік товарів, що визнаються гуманітарною допомогою, (затверджену постановою КМУ № 953 від 05.09.2023 або постановою КМУ № 174 від 01.03.2022). Дотримання встановленої процедури забезпечує прозорість обліку гуманітарних транспортних засобів і гарантує, що вони й надалі служитимуть для виконання завдань оборони України. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.