Історія адміністратора Яни, яка працювала у сервісному центрі МВС міста Бахмут, — це не лише про професію. Це історія про втрату, біль і внутрішню силу, що народжується там, де, здається, вже нічого не лишилося.
Війна змінила кожного з нас. І за кожною особистою історією стоїть досвід усього суспільства, яке навчилося витримувати більше, ніж здавалося можливим, адаптуватися до нової реальності та зберігати стійкість навіть у найтемніші часи.
Яна втратила не лише дім. Вона втратила найдорожче — маму.
«Я втратила найдорожче, що мала — мою маму. 17 жовтня 2022 року під час штурму росіянами мого рідного Бахмута мама потрапила під артилерійський обстріл. Вона померла на руках мого батька, який намагався сховати її від снарядів. Поранення були несумісні з життям…» — згадує Яна.
Цей біль залишається з нею щодня. Минув час, але відчуття втрати не зникає.
Бахмут став символом незламності. Та за цією незламністю — особисті трагедії. Після втрати Яні довелося вчитися жити заново: без дому, без мами, без звичного світу. І водночас залишатися опорою для свого сина.
Згодом у родині сталася подія, яку сприйняли як знак продовження життя. У брата, який десять років не мав дітей, народилася донька — у день ангела Римми, саме так звали маму. Дівчинка дуже схожа на бабусю.
Це не зменшує болю втрати. Але дає відчуття, що любов нікуди не зникає — вона продовжується у рисах обличчя, у погляді, в усмішці маленької дитини.
«Коли я дивлюся на племінницю, мені здається, що мама поруч. Наче вона повернулася, щоб нагадати: життя триває. І заради цього потрібно бути сильними», — говорить Яна.
Сьогодні вона працює у регіональному сервісному центрі МВС у Донецькій, Луганській областях, АР Крим та місті Севастополі. За її спокійною усмішкою — глибокий біль і роки внутрішньої боротьби. Але саме так формується нова сила.
Війна змінила її світогляд. Яна почала більше цінувати кожен день і кожну розмову з близькими. Вона волонтерить, допомагає переселенцям, долучається до зборів необхідних речей. Регулярно здає кров, адже переконана: навіть одна донація може врятувати чиєсь життя. Для неї це не просто громадянська позиція — це спосіб перетворити біль на дію, а втрату — на підтримку інших.
За роки війни вона зрозуміла головне: потрібно берегти родину і цінувати рідних щодня, адже це найдорожче, що має людина.
Сьогодні її історія — не лише про втрату. Вона про пам’ять, яка живе. Про родину, що стала ще міцнішою. Про віру в те, що після найстрашніших випробувань обов’язково народжується нове життя.
Бо війна забирає. Але вона не здатна забрати любов.